Нехай краса того що ти любиш, буде тим , що ти робиш. Джелалуддін Мевлана Румі.

Я народилась у Львові. Навчалась гри на фортепіано у Львівському музичному коледжі а також я закінчила Львівський Національний університет імені Івана Франка – англійська мова та література. У 2004 році я почала займатись олійним живописом. Моя перша виставка відбулась у 2007 році. В 2018 році я змінила імя на Софія Кульчицька і під цим іменем створила персональну виставку Ультрамаринові небеса. Та у 2020 році я повернула собі своє імя Наталія Бартків.

Мої картини знаходяться у приватних колекціях України, Бельгії, Великобританії, Австрії, Канади, США та Іспанії.

Інтерв’ю для журналу Арт Хаус
Юлія Пахомова

Наталія Бартків – яскрава мисткиня, сфери творчості та вподобань якої, охоплюють живопис, музику, філософію і філологію.

Її живопису притаманний яскравий впізнаваний стиль, що поєднує в собі риси наїву, експресіонізму, «доступного символізму» та інтимізму.

Кольорова палітра яскрава, але гармонійна, а композиція є стоп-кадром, що захоплює ідеальний світ, і, за прикладом народного мистецтва, показує життя, сповнене святом та насолодою. У зображенні інтер’єру чи натюрморту – найперше відчувається момент «тут і зараз», коли ми бачимо прочинене вікно, недбало кинуті речі на диван, чи дрібнички на комоді.

А кожен пейзаж, за словами самої художниці, є «внутрішнім ландшафтом», який наповнений спокоєм та щастям, світлом та радістю – тією гармонією, котру кожен з нас намагається віднайти в собі. Ці картини пульсують енергією, кожен сантиметр картини живий, такого ефекту вдається досягти завдяки нанесенню кількох шарів фарби, особливо тонкими пензлями.

Прагнення до гармонії та досконалості – це природні бажання людини, і, хоча можна засуджувати надмірність матеріального світу, це є одним з проявів пошуку нашого персонального внутрішнього раю.

Глибокий символізм картин поєднується з легкістю сприйняття, завдяки ерудованості художниці. Так, працюючи над серіями робіт, Наталія досліджувала культури та міфології народів світу, визначивши певні загальні архетипи. Одним з таких символів є культ дерева і поняття раю.

Ці знахідки художниця втілила у таких знакових серіях робіт: «Солодка втеча»(2013), «Вічний сад» та «Море безмежне» (2017). Загалом у Наталії вже понад 30 персональних та групових виставок.

У березні цього року в галереї «Tu_Es» у Львові, відбулась чергова виставка Н. Бартків «Повернення до раю», де були представлені роботи попередніх серій.

Під час відкриття вдалося поспілкуватися з Наталею про її мистецький шлях, подорожі й натхнення…

Як відбувся цей перехід від музики до живопису?

Під час навчання в музичному училищі на 4-му курсі, я познайомилася з однією дівчиною, батько якої був художником в театрі М. Заньковецької, і тоді вперше побачила мольберт та почула запах олійних фарб. Але не можна сказати, що до 18 років я не бачила живопису, бо всюди, де бувала, відвідувала музеї та галереї, оскільки живопис мене завжди вражав. А саме тоді, це вже був, власне, фізичний контакт з живописом, я і відчула, що це моє. Ці перші роботи малювались на фоні активного заняття музикою, оскільки щодня було по вісім годин занять, навіть більше: це був момент підготовки до державних іспитів, а я в той момент малювала! Іспити склала на відмінно, і так сталося, що я не пішла далі в цьому. Зовсім забула про малювання до такої міри, що, зустрівши свою одногрупницю, коли я вже малювала у 2004 році, і сказала їй, що я почала малювати, а вона мені: «Ти вже й так сиділа малювала півників і квіточки, поки ми там всі вчили педагогіку і муштрували фортепіано!» Потім я дійсно знайшла одну зі своїх перших робіт серед нот…

Чи надихає музика на написання картин?…

Мій живопис – це не про зображення зовнішнього світу, це внутрішній ландшафт душі, тому музика не є першочерговою, адже ті образи – вони вже в мене є, я з ними прийшла в цей світ. Звісно, музика є в кожній людині, от навіть народні пісні – вони є у нас «в прошивці», хочемо ми цього чи ні. Культурний шар, в якому людина знаходиться, відображає і музичний смак, впливає на всі сфери життя. Вважаю, що музика – це таке велике благословення, яке дано людині.

Як Ваші роботи сприйняло львівське мистецьке середовище, адже Ваш стиль не дуже вписувався у традиції «львівської школи» живопису?…

Моя перша виставка в «Зеленій Канапі» називалася «Дві палітри», там я була в парі з професійною художницею. Звісно, я трохи нервувала, оскільки виставка – це коли ти щось робиш, виставляєш на денне світло, оголюєшся метафорично, і так, ти маєш бути готовим до всього. На відкриття прийшов мистецтвознавець і колекціонер Андрій Дорош, якого художники боялися, бо він завжди був дуже прямий і відвертий. Основна суть його виступу була, що «…львівському мистецтву потрібно прийти сюди і повчитися». Це було дуже потужно, на виставку проходили викладачі академії, приводили своїх студентів, щоб показати щось свіже, нове. Так, мені завжди лейтмотивом від професійних художників звучить «…ти щаслива, що не пройшла цю м’ясорубку, що маєш своє свіже сильне бачення, це твоє благословення»… Я не вважаю, що в мене взагалі немає мистецької освіти, оскільки за плечима музична освіта, а це – гармонія, поліфонія та аналіз великих музичних форм. Плюс – відвідування всіх найбільш визначних музеїв і галерей світу, наприклад музей Прадо, де я була тричі, Лувр в Абу-Дабі, куди я пішла одразу ж, як приїхала, він саме перед тим відкрився. Там зібрана потужна колекція всіх надбань людства, дуже цікаво побудована експозиція, що полягає в поєднанні культур між собою: язичництво та християнство, іслам з індуїзмом, іслам і християнство – це все різні грані одного і того самого.

У Ваших роботах є багато символізму, але історично, символізм як стиль – не є простим для сприйняття…

В тому, напевно, є якась моя місія як художниці, оскільки бекграунд у мене є доволі потужний: і музика, і філософія, і психологія, і філологія (сім іноземних мов, а це – сім матриць інших культур, адже, вивчаючи мову іншого народу, неможливо не зануритися в його культуру, інакше ти її просто не вивчиш). Тому вся ця потужна культурна маса, яка є зі мною, дає можливість навіть просту картину з відкритими дверима намалювати так, що людина не проходить повз, а зупиняється і завмирає, бо там є щось близьке. Моя місія – передати всю потужність символів нашої культури простими зображеннями, які дійсно достукаються до душі кожного глядача. Хоча, звичайно, є ознаки зовнішнього світу, які всім зрозумілі. Наприклад берег моря, відкриті чи закриті двері, драбина, ключ, натюрморт, але насправді, це все відображення внутрішнього ландшафту.

Для багатьох митців рік карантину став дуже особливим…

Зараз під час карантину я зробила 4-5 картин, але це дуже мало. Живопис – складне мистецтво, воно легко сприймається, але при виконанні є дуже трудомістким, адже можна скопіювати верхній шар, але ж їх є більше, і те, що стоїть за художником, його внутрішній світ, це не копіюється… За цей рік я налаштувала рояль, і знову щодня граю, відновлюю свої знання.

Впродовж пандемії, кожен зіткнувся з питанням ізоляції, а відтак – пошуком певного внутрішнього комфорту, свого маленького раю, і це є ще одним потужним символом Вашої творчості…

Так, це місце, де живе душа, а не тіло чи соціальні норми, це священне місце, яке кожна людина має всередині. В зовнішньому світі немає ні щастя, ні спокою. Тому тім людям, які мають внутрішнє відчуття спокою, достатку та щастя, їм в будь-якому місці на планеті буде добре, і навколо них будуть збиратися інші, тому що це відчувається, і біля таких людей хочеться бути.

Тому своїми картинами я хочу достукатися до кожного і показати, що ми маємо цей рай в собі. Під час роботи над «Вічним садом», я досліджувала міфологію, поняття раю, райських дерев. В Торі написано, що Бог не виганяв людей з раю, він вигнав рай з душ людей, і тому люди ходять по світу і шукають це місце зовні, але не там шукають… Це така моя філософія як художниці і як людини. Це пласт, на якому тримається наша цивілізація, як би ми не пишалися сучасним мистецтвом чи польотами в космос. Дерева є в первинних міфологіях всіх народів, і скандинавів, і слов’ян… Це світове дерево, що корінням тримає землю, так воно підіймається до Бога в небо, і між корінням та кроною є гілки, плоди, трави – це наше життя, всесвіт, в якому живуть тварини і люди.

Є деякі роботи, що зображують конкретні місця. Наприклад, у 2018 році я намалювала декілька таких картин: «Міст над Босфором», яку я подарувала Ісламському центру у Львові, чи вілла «Шахерезада», яка є в Дубровнику. Картина «Велике венеційське прання» – була на виставці «Дім там, де ти», цю виставку відвідав посол Великобританії в Україні, бо я давала картину на благодійний аукціон. Він глянув на мою Венецію і сказав: «Не знаю, чи це Венеція чи Манчестер…» Тобто, це такий внутрішній стан, який зовні може відображатися в якесь місце, але він більш всеохопний, і для нього не існує кордонів.

Розкажіть, будь ласка, детальніше про роботи з цієї виставки…                

«Вічний сад» прийшов у 2016 році. Спершу народилося «Дерево життя», це було гранатове дерево на темному фоні. А потім моя подруга-керамістка Ольга Пильник зробила виставку, там були дерева, і вона назвала її «Плоди пізнання добра і зла», то було її трактування райських дерев, і тоді мені захотілося теж зробити виставку на тему вічного саду.

Готуючи цю виставку, я досліджувала образи і міфи дерев в різних культурах, наприклад в культурі евенків дерево життя виглядає як драбина, а у слов’ян в дереві життя завжди є зображені поруч або в дуплі сині птахи, і завжди сходить сонце. Саме слово «рай» в перекладі з перської, означає «місце за стіною». Я була в Дубаї і побачила ті стіни, вілли, за якими цвітуть райські сади з трояндами. 

Ця картина, «Місце за стіною», вийшла дуже символічною, тому що насправді ми не знаємо, чи потрапимо в рай, оскільки ті умови, які виставлені, здаються не дуже реальними, якщо ти хочеш бути людиною, а не святим. І тому, життя – це те, що перед стіною, все життя є тут, де ми. А що там за стіною? Там якісь символічні пальми, але насправді невідомо, що там. Це денна картина, тобто вдень це виглядає так, але ж можна поставити драбину, і вночі залізти в цей вічний сад та поласувати цими плодами насолоди, тому парною до цієї картини є «Драбина в небо».

На тій виставці було апельсинове весільне дерево. Я намалювала ще одне апельсинове дерево, але цього разу воно є медовим, оскільки після весілля йде медовий місяць, і там бджілки маленькі намальовані, їх тільки зблизька видно. Ця картина була в Абу-Дабі на виставці в українському посольстві, вона висіла просто під портретом Т. Шевченка. Один мусульманин сказав, що тюльпани – це символ Аллаха, що квітка тюльпана за формою нагадує слово “Аллах” арабською, тобто ця картина виявилася близькою навіть для них.

Картина «Весна. Надія», з циклу 4-х робіт «Пори року». Ще там була «Зима. Віра», бо взимку треба мати віру в те, що все буде добре. З нею цікава історія, вона вже була готова, а в куті картини я взагалі не знала, що намалювати, не було тваринки, яка б туди пасувала. Саме в той момент я якраз купила квитки в Стамбул і гуляла в Гюльхане-парку, милувалася тюльпанами і побачила буськів! Тобто, щоб ця картина була завершена, мені треба було полетіти в Стамбул! Просто так не буває нічого…

Картина «Вінчання» з виставки «Море безмежне». У всіх приморських культурах навесні є ритуал вінчання землі і моря, коли в море пускають букети квітів, фрукти, танцюють і співають, палять вогнища, щоб море було до них добрим, дало їм багато риби і не забирало їх чоловіків.

Був момент, коли я дуже хотіла поїхати на Кіпр, але подивилася на свій бюджет і зрозуміла, що мені не вистачає. Але бажання було таке сильне, що я вирішила намалювати для себе той світанок, і вже після того, як три рази була на Кіпрі, я знайшла це місце на картині (вона намальована у 2015 році, а у 2018 мене запросили в Грецію, в Коринф на планер).

Картина «Коли земля і море кохаються» символізує єднання води, неба і землі, а церква – це духовність, котра, власне, і з’єднує землю і небо, єднає нашу земну природу з божественною. Тема драбини в небо мене не покидає, і хоча на картині драбина лежить, це означає, що завжди має бути вихід. Взагалі я зрозуміла, що мистецтво дає захист, опору, воно з’єднує нижчий світ з вищим, без нижчого не буде вищого насправді. Той, хто думає, що божественне добре, а земне ні – це ілюзія, божественне без земного не існує, все поєднано.